Сьогодні я спитала подругу, яка виїхала в Україну, з ким вона на фото. І вона дуже різко відповіла мені: «Тебе не повинно цікавити, де я сфотографована і з ким, де я і що роблю. Дивись лише на мене». І це та відмінність, яка з'явилася після лютневих подій цього року, такого не було й близько всі перші вісім років війни. Ми виконували прохання одне одного, купували ліки, передавали посилки та охоче виконували дрібні доручення. І саме з лютого змінився наш статус в очах більшості вчорашніх друзів – ми почали сприйматися заодно з режимом «республік». Раніше було як завгодно – співчуття, жалість як до убогих та обмежених, але саме ці події різко змінили ставлення до нас усіх наших друзів, що поїхали. Ми стали посібниками ворогів. І спроби уразити чи покарати нас стали виявлятися у різному – у демонстративному переході на українську мову спілкування, у цих різких фразах, у вже традиційному закінченні всіх повідомлень прокльонами на адресу Росії. Як це читати? Не так, щоб до сліз прикро, але якщо це були стріли, вони досягли мети, тільки досягли її більш глобально - простіше не спілкуватися, ніж спілкуватися так. Запитуючи, як справи, ти отримуєш у відповідь петицію про їхню ненависть до Росії. І розумієш, що для всіх друзів із України ти єдиний, кому вони можуть усе це написати чи сказати. Наче через тебе їхню ненависть передають кудись далі й вище. Але насправді це лайно виливають тільки на тебе, і ти потім сидиш і обтікаєш, не розуміючи – за що? "Небезпечним" стало все - питати, як зараз друзі, де вони і чим живуть. Твої питання – цілком стандартні зовні – провокують скандал. «Я там, де Україна, моя родина – Україна». Ніхто ж не сперечається, але питав ти конкретно про те, що відбувається з долею твого вчорашнього колеги… І ще один феномен. Усі вісім років ти був не в кращому становищі. Але ти відповідав на запитання, спілкувався, не тиснув історіями про себе. Як тільки ролі змінилися, ти виявився посібником ворога лише тому, що не поїхав, не взяв до рук зброю і залишився жити на своїй землі. Це дивно, правда? Як би всі тоді поїхали, то для кого б ви зараз сюди повертались? Коли стріляли в тебе, то ти був жертвою. Коли ті ж, хто стріляв у тебе, стали стріляти в твоїх друзів, ти став посібником ворога… Приятелька розповіла дивовижну історію. Рідкісний дзвінок від матері з Росії, і таке ж рідкісне питання - як вона? Вона відповіла – « нормально » , на що мати резюмувала: «Нарешті ти стала дорослою». Адже це теж про нас. Весь світ вважав, що ми можемо виїхати, що можемо вирватися, а якщо живемо тут, значить, це вибір, а отже, скаржитися не має сенсу. До цього теж приходиш інтуїтивно. Скільки можна казати, що все погано? Рік-два. Але потім ти маєш щось змінювати, щось робити зі своїм життям, щоб стало краще. Якщо не змінюєш, то це твій вибір, твоє рішення. На диво, розрив із більшістю друзів припав саме на період із лютого. І ти міг не мати жодного прямого відношення до цього, але все, що відбувається, відчувалося куди болючіше, ніж те, що відбувалося з тобою усі вісім останніх років. І втрачаючи друзів, ти починаєш приймати нову реальність. Друзі – ті, хто тут, хто переживає те ж, що переживаєш ти. Вже не буде посилок та передач з великої землі, не буде допомоги у вигляді поповнення телефону чи якихось незначних нагод. Ти став на бік ворога, якщо живеш тут. Нас розділила не Росія, нас відокремлюють від себе ті, хто поїхав звідси вісім років тому, вмить зробивши нас ворогами, зіпхнувши на нас весь негатив, який викликає у них, нав'язана нам, наша нова «велика батьківщина». А до цього, значить, коли вони жили в мирних умовах, у нормальній державі, а ми вісім років - незрозуміло в чому, вона у них цього негативу не викликала? Але найдивніше, що їх ти ворогами не вважав ніколи, приймаючи їхній вибір, намагаючись зрозуміти їхню позицію – часто далеку від високих ідеалів любові до своєї країни: хтось допрацьовував до пенсії, хтось працював на Україну, комусь треба було вивчити дітей. Але саме двоїстість зараз лякає більше, ніж категоричність. Подвійність стала небезпечною, стала синонімом зради. Про українські пенсії почали говорити пошепки. Про справи в Україні не говорять зовсім. Про друзів там перестали говорити зовсім. Думати можуть як завгодно, але після гучних викриттів ворогів народу, показових судових процесів та строків по 12 років говорити про щось вголос хочеться дедалі менше. Наразі зараз можна стати диверсантом, який був завербований для підриву дитячих садків у «республіці» українськими спецслужбами. На раз можна стати людиною, яка наводить обстріли на мирні будинки або шпигуном, що передає відомості своїм кураторам. Це страшно. На тлі цього твоє життя зовні здається ілюзією. Та й усе довкола – ілюзія. Ремонти, покупки, плани – видимість нормального життя. Хтось говорить прямо про те, що потрібно зачекати на розв'язки і тільки після цього будувати своє життя. Хтось не чекає та будує вже зараз – купує машини, робить ремонти, будує будинки. Таких менше, але вони також є. Є й ті, хто прагне саме зараз жити – будувати кар'єру, обіймати високі посади, купувати будинки. Для одного життя вісім років занадто великий термін, щоб чекати на щось. Але загалом, всі разом, зараз у великій паузі із затримкою дихання. Щось відбувається, щось буде, і краще почекати і тільки потім починати жити на повну силу. Ольга Кучер, Луганськ, спеціально для «ОстроВа»
